ПОДВІЙНА НЕБЕЗПЕКА

Для прифронтового міста Попасної Луганської області одним із найактуальніших питань для його населення лишається питання безпеки. Місцеві продовжують чути звуки вибухів, які не дають їм можливості забути про те, що війна триває. За останні роки колись двадцятитисячне місто на Луганщині покинула більшість мешканців. Переїжджали разом із родинами в інші міста до родичів, а дехто влаштувався навіть за межами України. Поїхати з міста була можливість і в Ірини Водзинської, але жінка залишилась в Попасній. Більш того, на початку 2015 року вона ще й почала працювати соціальною працівницею в комунальному закладі «Попаснянський районний центр надання соціальних послуг» Луганської області. Там працює і дотепер.

– За п`ять років моєї роботи пережили разом із підопічними багато подій – від обстрілів до коронавірусу – каже Ірина. – Зараз небезпека, так би мовити, подвоїлася. Але особисто я не боюся. Що стосується інфекції, то намагаюсь дотримуватися всіх правил – мию руки, ношу захисну маску та перчатки. В цьому питанні відчуваю відповідальність, бо йду до більш вразливих, літніх людей.  

Кожний ранок робочого дня в Ірини йде за розкладом. Все починається з відвідин місцевого ринку. Саме тут підопічні радять жінці купувати продукти для них. За їхніми словами, ринковий асортимент трохи ширший, а ціни трохи дешевші. Аби нічого не забути, соціальна працівниця уважно перевіряє папірці з переліком замовлених продуктів.  Потім із вже наповненими торбами вона крокує до найближчої аптеки. Із введенням карантину діють певні обмеження, і до більшості крамниць в Попасній дозволяють заходити лише по одній людині. Можемо собі тільки уявити, скільки часу втрачається соціальними працівницями у чергах.

Римма Костянтинівна – одна з чотирнадцятьох підопічних Ірини Водзинської. Вона завжди радіє, коли бачить на порозі свого будинку працівницю центру.  Жінка виказує свою вдячність Ірині за те, що та вчасно поповнює рахунок на мобільному, сплачує комунальні послуги, допомагає по господарству та знаходить час ще й на спілкування із нею. Також говорить, що за потреби може зателефонувати соціальній працівниці навіть у вихідний день, щось попросити, і вона ніколи не відмовляє в допомозі.

Далі – відвідини інших підопічних. Всюди на працівницю центру чекають, всюди радіють її появі та дякують за виконані доручення.

За справами швидко минають години робочого часу і наша героїня поспішає додому. Мама Ірини Володимирівни, яка чекає на доньку вдома, кілька років тому перенесла інсульт. Тепер не може обслуговувати себе самостійно і потребує сторонньої допомоги. В перервах між візитами до підопічних Ірина намагається встигати ще й навідувати вдома маму.

– Я знаю, як це важливо – приходити людям на допомогу. Приклад із моєю найближчою людиною це ще раз доводить. В мене були пропозиції поїхати з міста, але маму я ніколи не залишу одну. Та й підопічні стали мені вже майже рідними.

Крім матері в Ірини Водзинської є чоловік Олександр. Він – пекар на місцевому хлібозаводі. Працював і під обстрілами, і зараз, в період карантину, теж не полишає справи. Він, як і дружина, любить свою роботу і розуміє її важливість. Жінка каже, що не пам`ятає, коли її чоловік востаннє брав відпустку. Олександр в свою чергу турбується про дружину та слідкує, аби вона більше відпочивала. А ще наснаги додає спілкування з колежанками, які добре розуміють важливість підтримки одна одної. Вони часто зв`язуються телефоном та питають, чи потрібно зайняти десь чергу або щось купити в аптеці.

Ірина Водзинська, соціальна працівниця

Дивлячись на Ірину, насамперед бачимо перед собою тендітну молоду жінку. Важко уявити, що їй довелося пережити за останні роки. З тривогою в голосі співрозмовниця згадує випадок дворічної давнини, коли після чергового обстрілу вона дивом залишилася живою.

– Я тоді йшла як раз до підопічної бабусі. Що це було, досі не знаю. Я тільки й встигла, що присісти. Вибух був надзвичайної потужності, все навколо сипалося й падало. Через кілька секунд підіймаю голову, і бачу позаду себе величезний клуб диму. Тоді ж в мене було якесь дивне відчуття, ніби в мене на спині щось горить. Коли зняла куртку, то побачила, що в ній застряг уламок снаряду, а тканина навколо нього тліє. Хвилин через сім до місця подій приїхала поліція. Ушкодження тоді отримала маленька дівчинка, а також хатні тварини. Від вибухової хвилі повилітали шибки з вікон на сусідніх вулицях. А мене, виходить, куртка тоді врятувала!

Жити у прифронтовій Попасній на Луганщині досі небезпечно. Місцеві сподіваються на те, що найстрашніші часи разом з обстрілами їхнього рідного міста вже позаду. А поки вони все ще чують десь вдалині звуки вибухів, Ірина Водзинська продовжує свою справу – допомагає літнім попаснянцям.

– Мабуть, я така людина. Щоб не трапилось, намагаюся йти до домівок підопічних тільки з хорошим настроєм. І взагалі – якщо нам вдалося вижити у найстрашніших для Попасної чотирнадцятому та п`ятнадцятому роках, то і зараз цей коронавірус теж зможемо подолати. Варто тільки берегти себе та близьких, а також радіти життю. Я впевнена, що все буде добре!

Олена Рогатинська

Ця публікація стала можливою завдяки підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Окремі думки, висловлені в матеріалах є виключною відповідальністю організації «Людина в біді» та фондом «Посмішка дитини» і не обов’язково відображають погляди Агентства USAID або Уряду США