КОЛИ ВІРШІ ДОПОМАГАЮТЬ ЖИТИ

 Про війну, що триває, нагадують численні, понівечені снарядами будинки, які тягнуться вздовж дороги в напрямку Донецька. Дивлячись на жахливі руйнування в селах Первомайське, Нетайлове, Піски, важко уявити, що зовсім донедавна тут вирувало та квітло життя, і мати будинок в цьому спальному районі Донецька вважалося престижним.

 Село Первомайське розташоване перед прифронтовими Пісками. Звідси до околиць непідконтрольного Уряду України обласного центру – кілька кілометрів. Молодь, яка раніше вчилася та працювала в Донецьку, з початком воєнних дій поїхала. Роботи тут немає. З транспортним сполученням теж біда.  Більшість селян, які залишилися, – самотні, літні люди, які найбільше потребують турботи та допомоги, як моральної, так і фізичної.  У соціальної працівниці Територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Ясинуватського району Донецької області Яковлевої Олени Василівни на обліку перебуває десять таких осіб.

Кожного ранку Олена Яковлева сідає на свій велосипед та їде у справах. Встигнути треба багато, тому власний транспорт дуже доречний.    

Яковлева Олена, соціальна працівниця

– Можна сказати, що я – ноги та руки моїх підопічних. Мій обов’язок – їм допомагати. Купую продукти, ліки, розмовляю з ними, морально підтримую. У більшості літніх людей немає фізичної можливості занести собі в будинок води або вугілля, наколоти дрова, тому я не відмовляю їм, роблю все це. Чесно кажучи, інколи буває доволі важко, але відмовити стареньким не можу. Мені їх шкода.

 

 

  Соціальну працівницю в селі знають всі. Коли вона щодня на своєму велосипеді проїжджає рідними вулицями, зустрічні односельці привітно машуть рукою та питаються про стан справ.

Взимку, каже пані Олена, працювати складніше, бо доводиться залишати двоколесний вдома. Велика відстань між будинками підопічних у великому за площею селі змушує жінку щодня долати по кілька кілометрів пішки. Тоді деякі небайдужі сусіди допомагають донести важкі торби старим, а в кого є транспорт, пропонують підвезти. А ще, говорить пані Олена, розуміючи всю важкість роботи соціальної працівниці, багато хто її жаліє та підтримує.

  Підопічні Олени Василівни радіють, коли вона приходить. В особі жінки для них поєдналося все: турботлива помічниця, розумна порадниця, уважна слухачка. Одна бабуся хвалиться ідеально побіленою кімнатою. Каже, що це робота Олени. Інша –  показує їй наслідки руйнування старого від часу фундаменту. Соціальна працівниця обіцяє допомогти і тут. Третій підопічній пані Олена підібрала за розміром та привезла одяг, що був наданий як гуманітарна допомога. Не дивно, що від такої турботи в стареньких часом з`являються сльози на очах.

 Велика проблема в Первомайському, за словами Олени Яковлевої, – відсутність жодної аптеки. Найближча знаходиться за десятки кілометрів, у великих містах Селидовому та Покровську. Дістатися туди нелегко, особливо за умов обмеження руху транспорту, який було введено у зв’язку з поширенням коронавірусної інфекції. Доводиться наймати машину. Але спочатку місцеві складають колективне замовлення на ліки.

 Незважаючи на труднощі, карантинних заходів в селі все ж намагаються дотримуватися: селяни носять захисні маски та обробляють руки. Стосовно безпеки життя в селі, Олена Василівна каже, що ситуація наперед непередбачувана.

– Всі розуміють, що йде війна. Це сьогодні тихо і спокійно, а що буде завтра – невідомо. У стовідсотковій безпеці себе тут не почуває ніхто. Кожної хвилини може бути все, що завгодно.

  В рідному селі жінка лишилася сама. Батьків в неї вже немає, а двоє синів живуть далеко. 

– Коли почалася війна, вони наполягали, щоб я поїхала звідси. Обіцяли купити інше житло. Але рідний будинок, який я побудувала власноруч, і в якому виросли мої діти, кинути напризволяще не можу. Лишатимусь тут, допоки він буде цілим.

Територіальний центр, в якому працює пані Олена, розташований у місті Авдіївці, але жінка впевнена, що для взаємопідтримки колег відстані не існує. Каже, що разом постійно тримають зв’язок телефоном, радяться поміж собою, консультуються та, безумовно, підтримують одна одну.

– Колеги допомагають мені, привозять гуманітарну допомогу для людей. Завжди питають, як у нас тут справи, чи потрібна якась допомога.  До того ж, у Первомайському часто буває директорка нашого Центру, Світлана Михайлівна Кутузова. Так, підтримка надзвичайно важлива для мене.

Як ми бачимо, життя біля фронту – це перебування в стані постійної напруженості. В таких умовах життєво необхідним є вміння переключатися на щось позитивне та життєствердне.

Яковлева Олена, соціальна працівниця

– На добрі справи мене надихають вірші. Ними захоплююся, вчу їх, і ніби душею відпочиваю!

Олена Василівна читає напам’ять один із своїх найулюбленіших віршів. Він про віддану материнську любов та вміння чекати. Жінка зізнається, що дуже сумує за дітьми.  Після цього вона одразу ж прибирає залишки сліз зі свого обличчя, на якому незабаром знову з`являється чарівна усмішка.

– Все, звичайно, залежить від людини, але дозволяти собі сумувати ні за яких причин не можна! Якщо руки – ноги цілі, то це вже привід радіти.

Дійсно, часу на сум майже немає, бо, сівши на велосипед, соціальна працівниця Олена Яковлева поспішає далі, туди, де на неї чекають підопічні, яких вона щоразу заряджає лише позитивом.

Олена Рогатинська

Дана публікація створена в рамках проєкту «Покращення доступу до якісної соціальної інфраструктури та послуг для населення, що постраждало від конфлікту у Донецькій області, Східна Україна», що реалізується Запорізьким обласним благодійним фондом “Посмішка дитини” в партнерстві з ПГА (Польська Гуманітарна Акція) в рамках програми Польського співробітництва у галузі розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща.  Публікація містить виключно думку автора і не може бути ідентифікована з офіційною позицією Міністерства закордонних справ Республіки Польща.